Розмова з легендою Чорноморця, Динамо та Дніпра в день її народження

Валерій Поркуян: Моя мрія збулась - я потрапив у вищу лігу і побував на двох чемпіонатах світу

Таких, як він, в українському футболі нині – одиниці. Неабиякий майстер, скромна і порядна людина – ці визначення відносяться до одного з легендарних гравців 60-70-х років минулого століття Валерія Поркуяна, що відзначає 4 жовтня свій 75-річний ювілей.

Для уболівальників зі стажем Поркуян особливого представлення не потребує. Як можна забути його блискучу гру у фінальній частині чемпіонату світу 1966 року в Англії, де Поркуян став найкращим бомбардиром збірної СРСР, забивши 4 м’ячі!

Свій шлях у великий футбол Валерій Семенович починав в Кіровограді, виступаючи в класі “Б” за місцеві “Динамо” і “Зірку”. У 1965-му він перейшов в “Чорноморець”, звідки через рік був запрошений в київське “Динамо”. У складі динамівців він відіграв чотири сезони, ставши триразовим чемпіоном СРСР. Потім в його футбольній кар’єрі були два роки виступів в тому ж “Чорноморці” і чотири – в “Дніпрі”.

По завершенні активних виступів упродовж багатьох років Поркуян займався тренерською діяльністю в сімферопольській “Таврії”, керченському “Океані”, “Благо” з Благоєво Одеської області і одеському “Чорноморці”.

Вагомий внесок одного з кращих майстрів в розвиток українського футболу не залишився непоміченим на батьківщині: в 2000-му президент Леонід Кучма підписав Указ про нагородження цілого ряду футбольних фахівців орденом “За заслуги” III ступеня. Серед них був і Валерій Поркуян, який нині працює в тренерському штабі одеського “Чорноморця”.

З КІРОВОГРАДУ ДО ЗБІРНОЇ СРСР – ЗА ПІВТОРА РОКУ

– Яскравих вражень в моїй футбольній кар’єрі було багато, – згадує Валерій Семенович. – Але осібно стоять, звичайно ж, події чемпіонату світу в Англії. Потрапивши на нього, я почував себе щасливчиком. Судіть самі: всього за півтора року я пройшов шлях від гравця скромної кіровоградської “Зірки” до збірної СРСР! Після закінчення сезону 1964 року одержав запрошення від одеського “Чорноморця”, який якраз завоював право грати в еліті радянського футболу. В Одесі зустріли мене тепло і привітно. Скажу більше: в якості авансу і можливості ближче познайомитися з новим колективом я був включений в список делегації, яка відправилася в заохочувальну поїздку в Болгарію. Я вже якось розповідав вашим колегам, що після повернення з цієї країни вболівальники “Чорноморця” взяли мене в “полон”: мовляв, підемо, покажемо тобі Одесу.

Сезон-1965 склався для мене яскраво і я відразу ж опинився у сфері інтересів київського “Динамо”. У столичній команді в ту пору було багато чудових футболістів – Банников, Рудаков, Соснихін, Островський, Турянчик, Біба, Сабо, Серебренников, Щегольков, Пузач, Медвідь, Хмельницький, Мунтян, Бишовець! Мені вдалося влитися в цей зірковий колектив, вигравши з ним золото чемпіонату і Кубок СРСР.

Валерій Поркуян: Моя мрія збулась - я потрапив у вищу лігу і побував на двох чемпіонатах світу - изображение 1

А менше, ніж через півроку виступів в “Динамо” опинився в складі збірної, яка зіграла на чемпіонаті світу. Про такий стрімкий розвиток кар’єри я раніше і мріяти не міг! Вдячний долі, яка подарувала мені не тільки масу яскравих емоцій, але і звела з багатьма відомими людьми, частина з яких згодом стала моїми друзями. Зокрема, Петром Найдою, Анатолієм Лісаковським, Валерієм Лобановським та багатьма іншими. З першим з них дружимо і понині.

З ЛОБАНОВСЬКИМ ПО ЖИТТЮ

– У 1965-му в “Чорноморці” ви опинилися разом з Валерієм Лобановським, який перейшов з “Динамо”. Як зароджувалися ваші відносини?

– Спочатку зверталися один до одного на “ви” – в ту пору між людьми було прийнято шанобливе ставлення. А з такими авторитетними, як Лобановський, тим більше. Це вже потім, коли ми з Валерієм подружилися, перейшли на “ти”.

– Яким чином Лобановський опинився в Одесі?

– У нього були розбіжності з Віктором Масловим, який тренував в той час київське “Динамо”. Тому коли Юрій Войнов, з яким у Лобановського були хороші відносини, покликав його в “Чорноморець”, той прийшов без другого слова.

– Уболівальники прозвали Лобановського “Балериною”. А яке прізвисько отримав він в команді?

– Футболісти між собою називали його Лобан.

Валерій Поркуян: Моя мрія збулась - я потрапив у вищу лігу і побував на двох чемпіонатах світу - изображение 2

Лобановський в складі “Чорноморця”. 1965-й рік

– Яким він був на полі і поза ним?

– Основну якість Лобановського-футболіста я б охарактеризував одним словом – дріблер. У “Чорноморці” тодішній старший тренер Войнов спочатку відвів йому роль лівого нападника, хоча Лобан хотів грати центрального. Потім все ж він отримав можливість виступати на цій позиції. А зліва став грати я. Поза футбольним полем Лобановський багато жартував, розповідав анекдоти. А ще любив грати на більярді. Лобановський був геніальною людиною, і це згодом довів в тренерській роботі. Те, що він створив з “Динамо”, говорить багато про що. Під час його виступів у “Чорноморці” ми жили з ним в одному номері, тому судити про прагнення Валери до знань можу не з чуток. Скажу більше: авторитет Лобановського вже тоді позначався. Він, зокрема, вплинула на Юрія Войнова, щоб ми з Петром Найдою грали в основному складі.

– Вдруге з Валерієм Лобановським доля звела вас і Петра Найду в “Дніпрі”, але вже в ролі підопічних майбутнього Метра тренерського корпусу …

– У “Дніпро” я потрапив в 1972-му, а Найда відгукнувся на пропозицію Лобановського пограти під його керівництвом двома роками раніше, коли команда виступала в першій лізі. У Дніпропетровську мені пощастило грати вже у вищій, і цей період був не менш пам’ятним, ніж проведений в “Чорноморці” або “Динамо”. Будучи тренером, Лобановський віддавався роботі максимально. Під час тренувань він біг крос попереду всіх, при цьому жартома казав: “За мною бігти можна, і попереду можна. А ось ззаду бігти не можна”. Попрацювати під керівництвом Валерія Лобановського в “Дніпрі” пощастило недовго – трохи більше півтора року. Восени 1973 року він виїхав з Дніпропетровська до Києва, де очолив “Динамо”. Я ж пограв в “Дніпрі” до 1975 року включно, після чого перейшов на тренерську роботу. Але наша дружба з Лобановським не припинялася – нерідко бачилися, зідзвонювалися. Шкода, що Валерій так рано пішов – він міг би ще багато зробити для українського футболу в цілому і для “Динамо” зокрема.

“ОДИНИЦЯ” ДЛЯ ЗБІРНОЇ СРСР

– Ще в радянські часи у вас проявився дар притягувати удачу. Що за історія, після якої ви отримали прізвисько “фартовий Поркуша”?

– Та було діло. У збірній СРСР. Фартовим мене в національній команді стали вважати під час чемпіонату світу 1966 року в Англії. Судіть самі: до складу збірної мене включили в останній момент, а після того, як без моєї участі були здобуті дві перемоги, отримав можливість зіграти в третьому матчі. Вийшов проти Чилі – і відразу два м’ячі забив! Потім відзначився голом у наступному поєдинку – в чвертьфіналі з угорцями, а потім і в півфіналі з німцями. Чотири м’ячі на чемпіонаті світу дозволили мені стати найкращим бомбардиром нашої збірної. Цей факт згадався команді на наступній світовій першості в 1970-м, який проходив в Мексиці. А справа була ось у чому.

Валерій Поркуян: Моя мрія збулась - я потрапив у вищу лігу і побував на двох чемпіонатах світу - изображение 3
Збірна СРСР 1966. Валерій Поркуян в центрі в нижньому ряду

В ту пору за однакової кількості всіх показників у команд в групі місце проведення гри і черговий суперник визначалися жеребкуванням. Саме це потрібно було пройти радянській збірній, яка мала ідентичні показники з мексиканцями. Обидві команди, перемігши Бельгію і Сальвадор, а також зігравши між собою внічию, мали в активі по п’ять очок. У разі вдалого жеребу збірна, що отримала перше місце, залишалася б в Мехіко, де вона мала помірятися силами з Уругваєм, а другу чекав візит до Гвадалахари на зустріч з Італією. Ось мене, як найбільш фартового, на процедуру жеребкування і послали. Разом з Андрієм Старостіним і главою Федерації футболу СРСР Валентином Гранаткіним.

У той час, коли хлопці нашої збірної насолоджувалися вихідним, жарячи шашлики на природі, мені випала дуже відповідальна місія. Після того, як Гранаткін витягнув кулю з правом вибору для радянської команди, настала моя черга тягнути. Ще до того, як підійти до укритого білосніжною серветкою відерця від шампанського, в якому лежали кулі з цифрами “1” і “2”, вирішив: витягну ту, яку намацаю першою. Дістав “одиницю”, чому був дуже радий. Саме вона дозволяла нам продовжити перебування в мексиканській столиці чвертьфінальною грою з уругвайцями. Правда, в ній ми поступилися з мінімальним рахунком 0:1.

Особливо прикро, що пропустили м’яч за дві хвилини до кінця додаткового часу. І не тільки тому. В той момент неподалік від воріт збірної СРСР стався казус: судді не помітили, що після боротьби Афоніна з Кубільєю м’яч вийшов за лицьову лінію поля, наші захисники зупинилися, а суперники забили. Цей гол і виявився єдиним …

– На відміну від попереднього чемпіонату світу, в 1970 році зіграти за головну команду країни у фінальній частині вам так і не пощастило. Чому?

– Причина банальна: тренери вирішили, що є футболісти сильніші за мене. Хоча зіграти на мексиканському чемпіонаті світу я міг – в тому ж матчі з Уругваєм. Тренерський штаб готував було мене на заміну, але вийти на поле так і не довелося.

ЖИВУЧИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ФУТБОЛ

– На тренерській ниві найбільш тривалою для вас виявилася робота в “Чорноморці”, в якому ви проявили себе як дуже успішний селекціонер. Кого з відомих футболістів відшукали для одеської команди?

– Таких було достатньо. Ще на початку 80-х, коли старшим тренером “Чорноморця” був Віктор Прокопенко, привіз до Одеси чотирьох талановитих хлопців. З могилевського “Дніпра” – Сашу Щербакова, з київського СКА – Ігоря Наконечного, в далекому сибірському Ангарську знайшов Володю Поконіна, а будучи в Чернівцях із завданням подивитися одного нападника “Буковини” відкрив іншого – півзахисника Вітю Пасулька. Всі вони згодом були ключовими футболістами “Чорноморця”, провівши в його складі не один сезон. Більш того, двоє з них потім перейшли в імениті клуби: Щербаков – в київське “Динамо”, а Пасулько в московський “Спартак”.

Валерій Поркуян: Моя мрія збулась - я потрапив у вищу лігу і побував на двох чемпіонатах світу - изображение 4

– Рівень чемпіонату України за останні п’ять років помітно знизився, проте наші клуби і національна збірна, як і раніше тримають марку на міжнародній арені. Виходить, не дивлячись на труднощі, український футбол живучий?

– Ви абсолютно праві. Україна – футбольна країна, в ній завжди народжувалися, народжуються і, впевнений, будуть народжуватися, таланти. Найяскравішим підтвердженням є той факт, що українські футболісти Олег Блохін, Ігор Бєланов і Андрій Шевченко тричі ставали володарями “Золотого м’яча”. Погодьтеся, таким досягненням в Європі може похвалитися далеко не кожна країна! Варто відзначити і успіх збірної України на чемпіонаті світу 2006 року в Німеччині. Увійти в вісімку найкращих команд планети дорогого коштує!

У національній збірній нині також виступає досить майстерних хлопців, багато з яких успішно виглядають в солідних європейських клубах. І той факт, що головна команда країни наробила чимало шуму у відбірковому циклі Євро-2020, говорить багато про що. Бажаю Андрію Шевченку і його дружині не тільки вдало завершити боротьбу в матчах відбору, а й гідно виглядати у фінальній частині європейської першості.

– Збулася ваша футбольна мрія?

– Збулася. Я потрапив у вищу лігу і побував на двох чемпіонатах світу. Можу з упевненістю сказати: у футбольному плані почуваю себе щасливою людиною.

Вячеслав Кульчицкий 

Автор UA-Футбол